Де моя судьба?(Або як Іван дружину шукав)

03.01.2013 00:17

ВТОР: Одного гарячого дня молодь вийшла на вулицю після богослужіння. Степан зупинився на порозі молитовного будинку, шукаючи очима давнього друга. Вони дружили дуже давно, ще з тих пір, як були підлітками і їздили із підлітковою групою на відвідувіння один одного. Правда, Іван був на кілька років старший, але це зовсім не заважала щирій дружбі. А сьогодні Іван раптово приїхав до них у служіння, навіть проповідував, та ще як благословенно! А ось і він, стоїть у кругу молоді.



СТЕПАН: Вітаю, друже!



ІВАН: Привіт, братику! Як справи?



СТЕПАН: Слава Господу! Все добре. Підеш до мене? Пообідаємо. Правда, мої всі в селі в бабусі, але мама наварила ще вчора. Поговоримо, тож так давно вже бачилися.



АВТОР: Ще трохи поспілкувавшись із молодю брати відправилися до Степанового будинку.



СТЕПАН: Ну, розказуй, як живеш, як Богу служиш? А, може на весілля запросиш?



ІВАН: Живу я добре, і Богу стараюся служити всіма силами, скільки Він дає. А от з весіллям...



СТЕПАН: Що сталося? Невже гарбузу отримав?



ІВАН: Та ні. Розумієш, Стьопа, тут така справа... я б хотів таку сестру зустріти, щоб побачив – ахнув – і все. Щоби з першого погляду! На все життя! Таку,що ні словом, ні пером описати! А таких ще не бачив. Де я тільки не буваю. В різних державах, в різних місцевостях. А от такої не зустрів.



СТЕПАН: Слухай. Здається я знаю таку. В нас є одна сестриця. Правда, я б то (не), але якщо ти так... Можемо зараз зайти, познайомлю. Справді, красуня – як картина мальована. На служінні сьогодні її не було, вона часто пропускає, але вдома може й застанемо. Ти як, не проти? Побачиш – ахнеш. Все одно по дорозі.




АВТОР: Іван погодився. Через 10 хвилин друзі стояли на порозі невеличкого будиночка. Степан подзвонив третій раз.



КАТЕРИНА: Да іду вже, іду. Що за нетерплячка! А, це ви, брати! Заходьте я сама в хаті батьки поїхали на цей, як то його, ну зібрання таке куди багато людей іде.



СТЕПАН: На з’їзне служіння?



ІВАН: Ах! (з захопленням)



КАТЕРИНА: Ні якось по іншому.



СТЕПАН: Конференцію?



КАТЕРИНА: О, це воно і є! Кофінхінцерію. Таке важке слово. Ніяк не запам’ятаю. То ви заходьте. Не стидайтеся. Ви надовго?



СТЕПАН: Та ні, на хвилинку.



КАТЕРИНА: От і добре, а то я, розумієте, що в старому заповіті, ну цей, що жив у таких о (паказує руками намет, брати не розуміють) Ну цей, з бородою, жонатий, гості до нього приходили...



ІВАН: Авраам?



КАТЕРИНА: Точно! Він їм довго варив, бо нічого не було... А про що це я почала казати?



ІВАН: Сестра, я хочу вам сказати, ви досконале Боже творіння! Ви ніби зійшли з полотна Леонарда да Вінчі!



КАТЕРИНА: Я!? Ви мене ображаєте! З якого полотна!!! Та в нас кругом ковролін, по 100 доларів зо погонний метр! Полотна! Ще й якогось, Леоніда приплів, прізвище не вимовиш!

ІВАН: Пробачте, сестра, краще порівняти вас із Рахіллю, яку зустрів Яків після довгої подорожі.



КАТЕРИНА: Що, з тією одержимою, яка йшла за апостолами та кричала?! Я Біблію добре знаю, на зібрання ходжу, нема чого мене ображати. Ще й рахітом прозивати. Просто в мене фігура стройна. З Богом ідіть собі. Батьків немає, тож нема як братів приймати одинокій сестрі. І їсти в мене немає. Я на дієті, тримаю фігуру. О, що за біда, ніготь зламала! Ох, горе яке! Це все через вас! Як я тепер на люди вийду! (уходить)



ІВАН: Ох! Оце то да. Я з першого погляду закохався. А з другого речення розлюбив. Хіба таке буває?



СТЕПАН: Ще й не таке буває. Я забув попередити тебе, що з нашою Катериною треба розмовляти простими реченнями, в яких не більше семи слів, а в словах щоби було не більше п’яти букв. Ну, що тепер робити? Побачив ти сестру, ахнув і... далі що?



ІВАН: Слухай, я тепер розумію – краса, це не головне. Ти часом розумної сестри не знаєш? Тільки не просто розумної, а дуже дуже розумної?



СТЕПАН: Чого ж ні, тільки вона в Києві живе, вчиться в університеті. Якщо маєш час, завтра поїдемо.



АВТОР: Іван погодився. Зранку друзі сіли на маршрутку і в обід вже були в Києві. Не знаючи, чи вдома Марина вони вирішили трохи пройтися по місту. Раптом, проходячи Ботанічним садом, юнаки звернули увагу на дівчину, яка на ходу читала товстезний том.



СТЕПАН: О, Маринка! Привіт, як справи? Я хочу познайомити тебе з моїм кращим другом Іваном.



МАРИНА: Хау дую ду. Можу приділити вам не більше девять з половиною хвилин. В мене сьогодні залік в універі. З якою глобальною проблемою ви в даний період часу діфіліруєте по концептуальному світу принципової флори та фауни?



ІВАН: (Трохи розгублено) Ми, розуміємо, вирішили світу

Побачити, з новими людьми поспілкуватися.



МАРИНА: Хм. Не розумію.В мене немає часу на такі пустощі.



СТЕПАН: А ввечеріти що робиш?



МАРИНА: Ввечері в мене курси англійської мови, чотири рази в тиждень. А в інших три вечори – курси прискореного читання. Після обіду я дві години займаюся іноземними мовами, потім працюю в бібліотеці. А зранку! В нас в універі новий викладач, ми вивчаємо теорію синхрофазотрону! Це гініально! Неповторно! Питаня є? У вас ще півтори хвилини.




ІВАН: А ви в зібрання ходите?



МАРИНА: В неділю. Якщо встигаю. Все, ваш час вичерпаний. Бажаю вникнути в теорію синхрофазогрону, годі ваше мисленя перейде з рівня банальної ерудиції на рівень перманентної депутації. Адью!



ІВАН: НУ І НУ !!! Тепер, здається, я розумію свою помилку. Та я ж християнин, а шукаю перш за все земного – краси, розуму... Ні, остаточно тобі кажу – мені треба, щоби жінка перш за все була ревна вділі Божому – трудилася, співала, євангелізувала, вірші розказувала, а може ще й писала . Добре, щоби ще регентом була, на місіонерство їздила... О, це ідеал християнина! Таких, мабуть і немає.



СТЕПАН: Чому ж немає? Я тільки вчора від Маргарити

SMS-ку отримав, пише що вернулася з місіонерства, вгості запрошує. Правда, вона ще на християнському радіо передачі працює до всього того, що ти тут описав.



ІВАН:Правда? Давай зайдемо!



СТЕПАН: Ну, розумієш, як би тобі поясити...



ІВАН:Ну будь другом, давай! Може це якраз моя судьба.



СТЕПАН:Та розумієш, ти взагалі їсти хочеш?



ІВАН:А до чого це питання?



СТЕПАН:Да так... Ладно, йдемо.Зараз, тільки передзвоню, спитаю, чи є вдома.



АВТОР:Хвилини через 45 втомлені й голодні друзі були вдома у Маргарити.



ІВАН:М-да. Нічого так квартирка, затишно. А чого у вас квіти всі посохли?



МАРГАРИТА:Та я на місіонерстві 2 місяці була. Вибачте, хлопці, пригостити не маю чим, хіба що чаю можу зробити. Тільки цукор закінчився, або «Мівіну» запарю, тільки хліб черствий. Ой, поцвів! Ладно, хліба не буде.

СТЕПАН:Дякуємо, ми не дуже голодні.



МАРГАРИТА:Ой, Стьопа, ну навіщо ти в це крісло сів, дивися стільки пилу підняв! Мені все немає часу пропилососити. І взагалі, сідай на табуретку, я знеї пил стирала перед тим, як на місіонерство їхала.



СТЕПАН:А що це в чашці плаває?



МАРГАРИТА:ОЙ,пробачте! Це павутинка, павучок в чашці оселився, зараз я виловлю де ж то ложки?



СТЕПАН:Павучків тут вистачає... Ой, тараканчик в тарілочці! Це така «Мівіна»? З м’ясом?



ІВАН:Ви знаєте, ми не голодні, ми краще підемо, ми так спішемо, на електричку запізнюємося... Ідемо, Стьопа, швидше, бо як запізнимося, біда буде. З Богом сестра!



АВТОР: Брати вийшли з будинка, купили по пиріжку та відправилися на вокзал.



ІВАН: Слухай, друже. Ну я розумію, що ідеалів не буває, що у всіх є свої вади. Але ж не такі вже крайності! «Мівінка» з тараканчиками і чай з павучками! Бррр!!!!!



СТЕПАН: Яку тепер сестру-супутницю тобі потрібно? Красуня, розумниця, трудівниця вже відпали, давай зробимо останню спробу. Якого ідеалу ще твоя душа бажає?



ІВАН: Знаєш що? Добре оженитися на такій дівчині, щоби була ідеальною хазяйкою. Щоби в хаті – чистота, шик, блиск, в сковорідку можна дивитися як в дзеркало, килимки лежать по лінієчці, вікна чисті, як сльоза... А в кухні! Пироги, борщі, аромати!!!!



СТЕПАН: Іване, їдемо! Знаю таку дівчину! Дарина зветься.



АВТОР: На ранок брати були у селі, де жила Дарина.



СТЕПАН: Ось вже й Даринина хата. Дивись, яка чистота! А клумби які!



ІВАН: А вівчарка навіщо?



СТЕПАН: Як навіщо? Бігає повздовж забору, гостей відлякує, щоби не заходили, чистоту та красу не псували. Але ти не переживай, тут дзвінок біля хвіртки є.



ДАРИНА: (з хати) А, це ти, Стьопа. Почекай, не заходь. Зараз я газетками доріжку застелю, бо тільки-тільки вимила її з порошочком. Ви ж з вулиці, пилу не нанасіть, ноги гарно витріть. Ось тут умивальник,руки вимийте дезрозчином.Не бійтеся, це однопроцентний, нічого з вашими руками не станеться, чисті будудь. Вибачте, в кімнату вас не веду, там дуже прибрано, заходьте в кухню. Ось тут сідайте під стіною і руками нічого не чіпайте.Я зараз прибіжу, в мене машинка стірає.



ІВАН: Диви, Стьопа! Справді сковорідка- як дзеркало!

Голитися можна. Ну й чистота, як в лікарні. А це що таке?



ДАРИНА: А ЦЕ що таке?! Я ж просила нічого не чіпати. Тепер прибирай півдня за вами, ви мені на сковорідці свої відбитки залишили! Ну навіщо вони мені! Сідайте краще до столу. Борщ в мене дуже калорійний, тому по черпачку з вас хватить. Пампушки беріть В них часнику багато, то ви багато не їжте, бо потім пити схочете.



ІВАН:Який у вас смачний борщ! Давно я такого не куштував!



ДАРИНА:Звичайно, смачний. Найкращий у селі.



ІВАН:Можна добавку?



ДАРИНА:Та для чого вам та добавка?! Переїдатись дуже небезпечно. Особливо якщо подумати, яка перед вами дорога. Мені не шкода, ви не думайте. Просто я про ваше здоров’я піклуюсь. А взагалі, друзі, в мене ще прірва роботи: стірати, прибирати, полоти, сапати...



СТЕПАН:Та в тебе ж чисто.


ДАРИНА:Де там чисто! Скажеш таке. Людочки!!! Да в мене ж свині сьогодні ще не миті стоять! Заговорилася я з вами, хлопці, а робота не чекає. Ідіть так само по газетках, на доріжки не ставайте, руками ні до чого не торкайтеся, собаку не бійтесь, він вас випустить.

ІВАН:(до Степана)Ну, не знаю. Ніби і хазяйка справжня. Але якась така... диктатор просто. Та ще й скупа.



СТЕПАН:На тебе не догодити. Дам я тобі, друже пораду: ти цю проблему віддай в руки Божі. Помолися гарно і чекай відповіді. А поки – поїхали, мабудь, до мене.



АВТОР:Ввечері Степан та Іван дісталися до рідної. Стомлені й голодні вони зайшли в чисту, затишну хатину.



СТЕПАН:Батьки, певно, ще в селі. Сестричка може вже й дома, видно, що прибрала.Танюшка! Певно, на городі. Ідемо до кухні, щось перекусимо. Ось суп гречаний, плов, пиріжки, компот.Їж, не стидайся.



ІВАН:Давно я такої смакоти не пробував. Ну й смачно мама твоя варить! Куди тій Дарині братися.



СТЕПАН:Яка мама? Кажу ж, вона в селі. Це Танюшка стряпала.



ІВАН:Ну в тебе й сестра – золото. І чисто, і наварено, та ще й так, що язика ковтнути можна. Я давно вже її бачив, виросла, напевно?



СТЕПАН:Та ладно тобі.Вона – то взагалі в мене молодець. В Недільній школі з дітками займається, в хорі молодіжному співає.А головне – Бога щиро любить.



ІВАН:(до себе) Ого! Три якості в одній дівчині.



ТАНЮШКА: Ой! Стьопа! Де ж ти пропав? Три дні ні слуху, ні духу. Добре, що ти приїхав! О, ще й Ванєчка з тобою! Хлопці, да що ж це ви їсте! Та в холодильнику ж і сир, і ковбаса, піццу зробила, желе, салат який добрий! Степанчику, ну хто ж так гостя частує!



СТЕПАН: Сестричка, та ми вже ситі!



ІВАН: (до себе) А гарна яка,очі веселі, посмішка щира, обличчя яке добре, привітне! І не скупа, і гостинна, і ласкава!



СТЕПАН: Ти, Тетянко, краще послухай про наші мандри. Зустрілися ми з Іваном в неділю після служіння і пішли, першим ділом у гості...



ІВАН: (перебиває) Ні. Стьопа, це ти краще послухай. Бог почув нашу молитву і послав мені суджену.



СТЕПАН: (здивовано) Коли? Де? Яку?



ІВАН: Я серцем відчуваю, що сестра твоя – це моя половинка, призначена мені Богом.



АВТОР: Дорога молодь, на прикладі Івана ми хотіли вам показати, що не треба шукати собі, жінку за морями та долами. Можливо твоя судьба знаходиться поряд з тобою, тільки треба попросити в Бога, щоби Він показав її для тебе, відкрив Свою волю в твоєму житті.