Дорога скорботи
Дорогою скорботи йшов Ісус –
Земна людина й Божий Син водночас.
Збувалися тоді слова пророчі.
Про Нього сказане доходило кінця,
Йшов на Голгофу, мов на жертовник вівця –
Ні пари з вуст...
Ішов з хрестом, катований, безсилий,
А поряд, зловтішаючись, свистіли,
Кричали й гикали – мов знавіснілий рій
Кружляв обабіч Тебе, Боже мій.
Ішов. І спотикався. І не міг
Вже самотужки вибратись на гору.
Він ніс не хрест – весь біль людський і горе.
Юрба ревла, мов вирувало море.
Змішався ненависників злий сміх
І друзів сльози. Плакали жінки,
Перемовлялись римські вояки…
А навкруги весна буяла!
Була у розпалі весна,
Як мати Сина проводжала
На хресні муки й навісна
Юрба ревла, юрба раділа,
І ошаліло
Жадала крові… Зтерти б піт з лиця
Твого, Христе, бодай ковток води подати…
За мене Ти, Ісус, ішов вмирати,
За кожен гріх мій – вчинки і думки,
Тож чашу болю взяв з моєї Ти руки.
Та до кінця
Лишився вірним Батькові Своєму,
Бо повернуть мене не до Едему –
До Неба так давно уже хотів…
Щоб вдячність висловить замало буде слів!
Багато раз вже сказано про це,
Та все ж не досить, все іще не досить,
Бо кров Твоя щоденно мир приносить,
Бо потребую я Тебе і досі,
Бо милість Твоя є понад усе!
Дивлюсь на хрест – і серце завмира…
Тепер я можу жити й не вмирать.
Я за Христом іду, хоч часом
Диявол посилає страх,
Та я слід в слід іду за Спасом,
І вірю, з Ним у Небесах
Залишусь, як пройду дорогу.
Із моїм Богом!